Окупація Одеси тривала майже 30 місяців, а якщо точніше, то 907 днів. Цього часу сповна вистачило, щоб пізнати румунське, а потім й німецьке, правління та на собі відчути їхню жорстокість, суворість та порожні надії на те, що Одеса залишиться «столицею» Трансністрії.
Як одеситам жилося у цей період під палким наглядом? Як румуни дбали про місто і підтримували в ньому порядок? Чи були хоч якісь позитивні моменти та привілеї для одеситів? Більше на odessayes.com.ua.
Вода на вагу золота
Основна подача води до Одеси здійснювалася зі станції у Біляївці. Коли до цієї станції дісталися румуни, то вони, звісно її перекрили. Одеса залишилася повністю без води. Саме тоді на дворі стояв серпень місяць і вже можна уявити, наскільки відчувалася потреба у воді.
Воду видавали за спеціальними картками: люди шикувалися в чергу, щоб отримати невеликий запас води, якого не вистачить на всі мінімальні потреби.
Група сміливців за власним бажанням наважилися пробратися до Біляївки та потай зазирнути на територію станції. Їм вдалося запустити станцію і протягом кількох годин перебувати там, подаючи воду одеситам. Але коли румуни помітили цю “витівку”, то всі хлопці були вбиті.
Вже після війни на екрани вийшов одеський фільм під назвою “Жага”. Він чудово передає атмосферу того часу, до того ж чорно-білий фільм дуже цінний, адже в ньому знімалися люди, які пережили ці важкі часи. Згодом вийшов ще один, якісніший і новіший фільм, проте він уже не настільки передає всю атмосферу.
Турбота про місто
Оскільки окупація тривала з 16 жовтня 1941 року та аж до 10 квітня 1944 року, румуни вже вважали Одесу справжньою «столицею» Трансністрії (куди входила Одеська, Херсонська та Миколаївська області). У зв’язку з цим Одесу мали намір зберегти не просто в незайманому вигляді, а продовжувати розвиток міста.
За цей час у місті встановлювали плитку та робили дороги, займалися озелененням територій, прибиранням вулиць та парків, наймали двірників для підтримання чистоти та порядку у дворах (за що платили заробітну плату).
Водночас виходили дивні заборони. Наприклад у 1941 році вийшла заборона на велосипеди: усі жителі міста (включно з дітьми та підлітками) не мали права їздити на цьому транспорті попри те, що до цього великий відсоток людей, особливо дітлахів, активно ним користувалися. Наступного року, в 1942, вийшла заборона на насіння соняшника: і продаж, і споживання.
Мабуть, єдиним світлим промінцем у ті часи була відсутність заборони з боку румунів на розвиток бізнесу та відкриття підприємств. Одесити мали право відкривати комерційні магазини, ресторани та “закусочні”, різні майстерні, готелі тощо. Однак було кілька правил: обов’язковий прейскурант на видному місці, накрутка за товар не більше 30% від закупівельної ціни, заборона на обман клієнтів щодо наявності товару (тобто не можна було ховати товар і говорити, що його немає).
Завдяки цьому в Одесі розпочали роботу сотні магазинів, гастрономічних закладів, готелів та місця з надання ремонтних послуг (ремонт взуття чи годинників).
Згодом було відновлено культурну, освітню та спортивну діяльність: почали працювати театри та кінотеатри (наприклад, 6 квітня було відкрито кінотеатр “Уточкіно”), навчальні заклади, стадіони, редакції з випуском газет та журналів, а також працювали деякі церкви та храми.
Заборона на самогон
У квітні 1942 року румуни активно намагалися запобігти розвитку “самогонного бізнесу” в Одесі та області. Вийшла заборона на використання самогонних апаратів, виробництво самогону, лікерів, коньяків та винних напоїв у домашніх умовах. Навіть зберігати самогонні апарати чи їх деталі було заборонено. До дотримання цього закону підійшли дуже серйозно: одеські будинки ретельно обшукували, сподіваючись знайти закопаний у землю або захований у підвалі протизаконний котел чи апарат. За порушення передбачалися штрафи та ув’язнення у таборі до кількох років, а також конфіскація заборонених пристроїв. До речі хочеться зазначити, що деякі одесити, особливо в сільських місцевостях, примудрялися сховати котли та апарати таким чином, що навіть під час ретельного обшуку румунам не вдавалося нічого знайти.