Окупація Одеси восени 1941 року стала фіналом виснажливої 73-денної оборони. Попри відносно тривалий період оборони, налагодити ефективну мережу підпілля радянській владі так і не вдалося: заздалегідь залишені групи були розрізненими, а багато з них — викриті вже в перші тижні окупації. Після встановлення румунського контролю більшість містян обрала не відкриту боротьбу, а стратегію виживання.
Це не про «відсутність позиції» — радше про раціональну адаптацію до жорстких реалій нового порядку. Втім, опір існував, хоч і був вразливим. Найгучніший приклад — вибух на вулиці Маразліївській у будівлі румунської комендатури, який довів: Одеса не збиралася бути «тихим» тилом для загарбників. Про те, як діяло та чим ризикувало одеське підпілля під час Другої світової війни, читайте на odessayes.com.ua.
Хто і як формував одеське підпілля
Одеське підпілля не було єдиною організацією із чіткою структурою — радше сукупністю окремих груп, які діяли паралельно й часто не мали сталого зв’язку між собою. Його ядро формували ті, кого свідомо залишали в місті ще під час оборони Одеси: партійні працівники, співробітники НКВС, агенти розвідки.
Серед відомих фігур зазвичай згадують, зокрема, Володимира Молодцова-Бадаєва — офіцера держбезпеки, який координував одну з диверсійних груп, а також у радянських джерелах згадуються Микола Гефт та Олександр Філатов. Втім, навіть навколо цих імен джерела часто розходяться в деталях — що само по собі показово для рівня організації руху.
Після входження Одеси до складу Трансністрії підпільники діяли в умовах, які, з одного боку, були жорсткими, а з іншого — не настільки тотально контрольованими, як у зонах прямої німецької адміністрації. Це дозволяло створювати конспіративні квартири в житлових будинках, користуватися підробленими документами, працювати під прикриттям — наприклад, у майстернях, портах чи дрібній торгівлі.
Частина груп базувалася в катакомбах, використовуючи розгалужену систему підземель як укриття і склад для зброї чи радіообладнання, хоча такі точки були радше винятком, ніж правилом.
Планування дій здебільшого було ситуативним. У теорії підпілля мало займатися диверсіями, збором розвідувальної інформації та підготовкою до можливого повернення радянських військ. На практиці ж багато груп діяли значно простіше: виготовлення і поширення листівок, спроби налагодити зв’язок, підготовка окремих акцій. Зв’язок із «центром» залишався однією з найслабших ланок: використовували радіостанції, кур’єрів, іноді — передачу інформації через лінію фронту.
У підсумку одеське підпілля виглядало не як єдина сила, а як набір спроб чинити опір у різних точках міста — з різним рівнем підготовки, різними ресурсами й дуже нерівними шансами на виживання.
Виживання в умовах окупації
За межами гучних акцій одеське підпілля трималося на значно менш помітних речах — квартирах, контактах і елементарній обережності. Конспіративні адреси зазвичай не були спеціально підготовленими базами: це були звичайні помешкання в центрі й на околицях міста, де підпільники могли переночувати, передати інформацію або перечекати небезпеку. Часто їх надавали знайомі чи родичі, які формально не входили до жодної організації, але погоджувалися допомагати — інколи навіть не знаючи всіх деталей.
«Явки» працювали за тим самим принципом мінімальної відкритості. Зустрічі призначали в місцях, де людина не привертала б уваги: біля майстерень або портових складів. Час і місце могли змінюватися в останній момент, а сам контакт — відбуватися через посередника, щоб зменшити ризик провалу. Умовна «точка» могла існувати кілька днів або тижнів, після чого її просто переставали використовувати.
З «паролями» все було прозаїчніше, ніж у кіно. Замість фіксованих фраз частіше використовували ситуативні маркери: обумовлені питання і відповіді, деталі одягу, предмети в руках або короткі фрази, зрозумілі лише двом сторонам. І головне — їх регулярно змінювали.
Окрема історія — місця, де підпілля намагалося закріпитися надовше. У місті й околицях використовували підвали, господарські приміщення, інколи — виходи до одеських катакомб. Але, попри популярний образ, підземелля не стали універсальною базою: перебування там вимагало ресурсів і добре знаних маршрутів, а будь-яка помилка могла коштувати життя.
Усе це працювало в умовах постійного ризику. Румунська адміністрація в межах Трансністрії не була м’якою: поліція, жандармерія та служби безпеки регулярно проводили облави, перевірки документів і шукали нелегальні радіостанції. Будь-яка провалена «адреса» тягнула за собою ланцюг викриттів. Саме тому підпілля змушене було діяти дрібними кроками — і часто платило за них дуже високу ціну.
Листівки, розвідка і вибух у комендатурі
Попри розрізненість і постійний ризик викриття, одеське підпілля все ж переходило від спостереження до дій. Основними формами активності були розповсюдження листівок, збирання розвідувальної інформації про переміщення військ і роботу окупаційної адміністрації, а також поодинокі диверсійні акції. Умови не дозволяли говорити про системну боротьбу — кожна операція планувалася як окрема спроба, часто без гарантій повернення виконавців.
Найбільший резонанс мала акція проти румунської окупаційної влади восени 1941 року — вибух у будівлі комендатури на Маразліївській. Унаслідок підриву було знищено частину штабного складу та документації, що тимчасово дезорганізувало роботу адміністрації в місті. Для окупаційної влади це стало сигналом, що контроль над Одесою залишається вразливим навіть після встановлення жорсткого режиму.
Реакція була миттєвою і жорсткою: посилилися облави, перевірки документів і арешти за підозрою у зв’язках із підпіллям. Саме після таких акцій підпільні групи найчастіше втрачали зв’язок між собою — частина учасників гинула, частина потрапляла до в’язниць або змушена була повністю припинити діяльність. У результаті кожен успіх мав високу ціну й нерідко призводив до наступної хвилі репресій.
Однак не лише репресії окупантів призводили до загибелі партизанів. Іноді трагедії траплялися з вини самих підпільників. Так, відомий випадок, що стався з групою Солдатенка. Вона сховалася в катакомбах, але саме в тому місці, де обидва виходи вели на територію військової частини. У ній розташовувався румунський гарнізон. Звісно, окупанти швидко з’ясували, у чому справа, і замурували виходи. У результаті бійці опору опинилися під землею в ізоляції й загинули. Більше того, вже пізніше румунські історики приписували партизанам акт канібалізму, але ця теорія не знайшла документального підтвердження.
Частина «антифашистського руху»
Після війни образ одеського підпілля був значною мірою переосмислений радянською ідеологією. У публічному просторі закріпилася картина розгалуженої, добре організованої підпільної структури. Насправді ж йшлося радше про сукупність локальних груп із різним рівнем координації, які часто діяли автономно й не мали єдиного центру управління.
Після звільнення Одеси в 1944 році підпільників і учасників спротиву було офіційно визнано частиною «антифашистського руху». Частина з них отримала нагороди та державне визнання, наприклад, ті, що вижили з групи Гефта. Однак водночас їхні реальні історії були включені в ширший пропагандистський наратив, який уніфікував і спростив складну картину міського спротиву.
Джерела:
- http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
- https://odessa-life.od.ua/uk/article-uk/pidpilniki-i-zradniki-odesi-khto-naspravdi-borovsya-z-nacistami
- https://www.lukomor.mosk.mksat.net/index.php/lukomor/article/view/193
- https://odessa-life.od.ua/uk/article-uk/inshijj-poglyad-na-odesu-v-okupacii-rozstrili-yak-rozvaga-kozacha-tragediya-i-salo-na-miljjon