Коли почалася Друга світова війна, Одесі довелося швидко вчитися жити за суворими правилами воєнного часу. Поки чоловіки масово йшли на фронт, місто трималося не лише на багнетах, а й на плечах тих, кого ще вчора навряд чи уявляли в ремонтних цехах чи на будівництві оборонних рубежів.
Одеситки масово опановували професії, які до війни вважалися суто «чоловічими»: вони працювали біля верстатів на місцевих підприємствах, що перейшли на військові рейки, ремонтували техніку та виготовляли боєприпаси в три зміни. Тисячі жінок щодня виходили на околиці міста, щоб вручну будувати захисні укріплення та рити протитанкові рови під обстрілами. Інші ставали медсестрами, рятуючи поранених у шпиталях і катакомбах, часто працюючи на межі людських можливостей.
Внесок одеситок став невіддільною частиною героїчної оборони та подальшого звільнення рідного міста. Про трудовий подвиг жінок Одеси в роки війни докладніше читайте на odessayes.com.ua.
Оборона Одеси
Війна прийшла в Одесу дуже швидко. Ще вчора місто жило своїм звичним життям — порт шумів, трамваї дзеленчали, на Привозі сперечалися так, ніби це окремий вид мистецтва. А вже влітку 1941 року Одеса фактично перейшла в режим тотальної мобілізації. Причому мобілізували не лише армію, а майже всіх, хто ще міг тримати в руках лопату, носилки чи мішок із піском.
Після наближення румунських і німецьких військ місто почало терміново будувати оборонні рубежі. І тут з’ясувалося, що Одеса — це не тільки море й жарти, а ще й сотні тисяч людей, готових працювати буквально до виснаження. За різними оцінками, до спорудження укріплень залучили до 100 тисяч мешканців міста. Значну частину цієї роботи виконували саме жінки, бо чимало чоловіків уже були на фронті.
Одеситки рили протитанкові рови, копали окопи, будували барикади та укріплення навколо міста. Роботи вистачало всім: одні тягали колоди й каміння, інші набивали піском мішки, якими закладали вікна важливих будівель і пам’ятники, щоб урятувати їх від вибухів та уламків. Іронія ситуації полягала в тому, що ще недавно частина цих жінок працювала в бухгалтеріях, школах чи швейних майстернях, а тепер за кілька тижнів навчилася копати траншеї не гірше за військових інженерів.
Будували оборону фактично вручну. Техніки катастрофічно бракувало, тому основними «механізмами» стали лопати, кирки й людські руки. Оборонні рубежі простягнулися більш ніж на 250 кілометрів навколо міста. Люди працювали по 10–12 годин, а інколи й довше — особливо під час авральних робіт після чергових проривів або бомбардувань.
За цю працю платили доволі скромно. Часто йшлося не стільки про гроші, скільки про пайки, додатковий хліб або елементарну можливість прогодувати родину. Умови були важкими: спека, пил, постійні повітряні тривоги й артилерійські обстріли. Але роботи не припинялися навіть тоді, коли фронт уже буквально підповзав до околиць міста.
Окрему роль відігравали жінки-медики. Медсестри працювали в шпиталях майже без перепочинку, а іноді — просто в підвалах або катакомбах, куди переносили поранених під час нальотів. Часто їм доводилося не лише перев’язувати бійців, а й самостійно витягати людей із поля бою. У реальності війни поділ на «чоловічу» та «жіночу» роботу зник дуже швидко — залишилося лише питання, чи здатна людина витримати черговий день.
Евакуація в холодні краї
Поки одні одеситки рили окопи та будували оборонні рубежі навколо міста, інші фактично тримали на собі роботу підприємств, які за лічені тижні довелося переводити на воєнні рейки. І якщо до війни жінка за токарним верстатом ще могла викликати подив у частини робітників, то влітку 1941 року на такі «дрібниці» вже ніхто не звертав уваги. Фронту були потрібні снаряди, ремонт техніки, форма, деталі — і все це бажано ще вчора.
Після початку війни одеські заводи й майстерні почали працювати майже без зупинок. Частину підприємств швидко переорієнтували на військове виробництво: тут ремонтували бронетехніку, виготовляли боєприпаси, спорядження, елементи укріплень і навіть імпровізовану зброю для оборони міста. Через масову мобілізацію чоловіків значна частина робочих місць перейшла до жінок та підлітків.
Одеситки масово освоювали професії, які ще зовсім недавно вважалися «не жіночими»: токарок, слюсарок, кранівниць, зварювальниць, механікинь та машиністок промислового обладнання. Навчання часто тривало буквально кілька днів — ніхто не мав часу на довгі курси й теорію.
Працювали переважно у дві або три зміни. Робочий день легко міг тривати по 10–12 годин, а іноді й більше. Люди залишалися в цехах після бомбардувань, працювали при поганому освітленні, нестачі матеріалів і постійному дефіциті їжі.
Коли ситуація на фронті погіршилася, частину одеських підприємств евакуювали в глиб Радянського Союзу — на Урал, до Сибіру, Середньої Азії та Поволжя. Разом з обладнанням виїжджали і працівники, серед яких було чимало жінок. Для багатьох одеситок це стало ще одним випробуванням: учора — тепле приморське місто, нині — барак десь у промисловому селищі посеред холоду до -30°C, пилу чи багнюки.
За різними даними, до вересня 1941 року на багатьох одеських підприємствах жінки становили від 40% до 60% колективу. Після вересня 1941 року їхня частка суттєво зросла й подекуди сягала 80–90%.
Героїчні персоналії
Серед жіночих історій Одеси воєнного часу є як майже легендарні постаті, так і колективні історії, де конкретні імена губляться, але масштаб роботи від цього не меншає.
Однією з найбільш відомих одеситок, пов’язаних із морською справою, стала Берта Рапопорт — жінка, яка увійшла в історію як одна з перших у світі жінок-капітанів далекого плавання. Під час війни вона працювала у сфері морських перевезень, які мали критичне значення для евакуації, постачання та логістики. В умовах, коли Чорне море стало фронтовою зоною, будь-який рейс був не «звичайною роботою», а смертельним ризиком.
Паралельно з такими історіями існувала інша — масова і значно менш помітна, але не менш важлива. Мова про працівниць Одеської швейної фабрики, які з початком війни фактично стали частиною військової інфраструктури.
У 1941 році фабрику евакуювали разом з обладнанням у східні регіони СРСР — зокрема до Іркутської області. Разом із верстатами і тканинами поїхали і працівниці — переважно жінки.
Робочий режим був жорстким: дво- або тризмінна робота, мінімальний відпочинок, постійна нестача сну. Багато працівниць фактично жили поруч із виробництвом, щоб не витрачати час на дорогу й не втрачати зміну.
Ця історія добре показує, як тисячі звичайних жінок без гучних титулів та звань забезпечували армію формою, тканинами й можливістю продовжувати війну.
І саме ця «невидима» робота часто була тим, що тримало фронт не гірше за зброю.
Тримали місто в тилу
Героїчні жінки Одеси в роки Другої світової війни стали справжньою опорою міста і фронту. Вони взяли на себе величезну частину роботи на підприємствах, у шпиталях та під час будівництва оборонних рубежів, часто працюючи на межі людських сил. Саме їхня праця, витримка й самопожертва забезпечували функціонування тилу, коли місто жило в умовах постійної небезпеки.
Одеситки стали невіддільною частиною спільної боротьби проти нацизму, довівши, що перемога тримається не лише на фронті, а й на тих, хто щодня тримав місто в тилу.
Джерела:
- https://esu.com.ua/article-74986
- https://ukrainky.com.ua/berta-rapoport-odesytka-yaka-stala-pershoyu-u-sviti-zhinkoyu-kapitanom-korablya/
- https://encyclopedia.ushmm.org/content/uk/article/odessa
- https://dspace.hnpu.edu.ua/items/31e3cb15-fc3d-4815-9f37-c8653d2190e1
- https://od.vgorode.ua/ukr/news/sobytyia/a1206040-barikadi-rujnuvannja-ta-okupatsija-odesa-pid-chas-druhoji-svitovoji-vijni-u-fotohrafijakh