Радянська влада взагалі не дуже любила слово «волонтерство». Бо яке ще волонтерство в країні, де все нібито робиться «добровільно-примусово» й виключно за покликом партії? Натомість у документах та пресі панували формулювання на кшталт «громадська ініціатива», «соціалістична взаємодопомога» або «патріотичний рух».
Проте Друга світова війна швидко показала: навіть у системі, де будь-яка активність мала суворо погоджуватися згори, люди все одно знаходили способи допомагати одне одному без наказів і рознарядок. Історій тут значно більше, ніж здається на перший погляд — докладніше про них можна прочитати на odessayes.com.ua.
В Одесі хтось тягнув чергування в шпиталях, хтось збирав теплі речі та продукти для фронту, а чиїсь бабусі вечорами в’язали шкарпетки для солдатів. Окремою силою став «тимурівський рух» — підлітки, які взяли на себе опіку над родинами фронтовиків та пораненими.
Вони працювали на оборонних заводах так, ніби право на дитинство в них забрали надто рано, — і це теж було своєрідним волонтерством, хоча тоді вживали слово «тимурівець». Під час окупації одесити переховували євреїв від нацистських і румунських каральних структур, ризикуючи власним життям, абсолютно безоплатно й без жодних гарантій. Окремою сторінкою стало жіноче волонтерство в Одесі.
Допомога в одеських шпиталях
В одеських шпиталях під час війни склалася доволі строката картина. Тут поруч із професійними медсестрами працювали звичайні містянки — вчительки, службовці, студентки, інколи навіть ті, хто ще вчора не мав жодного стосунку до медицини. І це, якщо чесно, була одна з тих ситуацій, коли життя не дуже питало про диплом. Ба більше, дуже часто робота тривала під звуки канонади чи сирен повітряної тривоги.
Але частина медсестер мала підготовку — ще із часів Першої світової війни та міжвоєнного періоду. В Одесі існували курси сестер милосердя і санітарної справи. Жінки, які їх проходили, уже знали базові речі: як перев’язувати рани, як працювати з пораненими, як не втратити голову в переповнених палатах. Але значна частина «чергових у шпиталі» приходила туди без жодної формальної освіти — просто тому, що потрібно було допомагати тут і зараз.
Їхні обов’язки були дуже далекі від романтизованих уявлень про медсестринство. Це не лише перев’язки чи подача ліків. Це нескінченне чергування біля ліжок поранених, годування тих, хто не міг підвестися, зміна білизни, прибирання, допомога лікарям під час процедур і, найважче, — елементарна присутність поруч, коли людині просто погано і страшно. Часто це була робота без сну й без чіткого графіка, де «зміна» закінчувалася не тоді, коли за розкладом, а тоді, коли вже фізично не тримаєшся на ногах.
Досвід Першої світової війни тут справді мав значення. У місті ще залишалися жінки, які бачили військові шпиталі раніше або принаймні чули від тих, хто там працював. Ця пам’ять поступово передавалася як щось практичне: як організувати догляд, як не панікувати в масовому потоці поранених, як розмовляти з людьми, які щойно повернулися з фронту й не завжди були в стабільному стані — і фізично, і психологічно.
І все це трималося не на героїчних гаслах, а на дуже буденній впертості. Одеситки просто приходили й робили те, що потрібно, навіть якщо ніхто не пояснював це як «служіння» чи «обов’язок».
Усе для фронту
Паралельно з роботою в шпиталях Одеса жила ще одним, менш помітним, але не менш важливим ритмом — постійним збиранням усього, що могло бодай якось стати в пригоді фронту. Тут уже не було ані білих халатів, ані лікарняних палат — лише кухні, двори, підвали й нескінченні пакунки, які хтось кудись носив, складав і передавав далі.
Збирали все: теплі речі, білизну, ковдри, посуд, продукти тривалого зберігання. У хід ішло буквально все, що могло зігріти або нагодувати. В Одесі влітку та восени 1941 року діяли пункти збору подарунків для бійців. Одеські газети того часу, наприклад, «Чорноморська комуна», постійно друкували звіти про те, скільки пар білизни чи фуфайок зібрали мешканці того, чи іншого району.
Окремою «класикою жанру» стали в’язані речі — шкарпетки, рукавиці, шарфи. Це не міф і не пізніший романтизований образ: жінки справді масово в’язали теплі речі для солдатів. Часто це робили вечорами, у напівтемних кімнатах, коли пальці вже майже не слухаються, але робота триває просто тому, що інакше не можна.
Із часом ця допомога розширилася і на інші напрямки. Те, що спочатку прямувало на фронт, частково почало йти й на потреби підпілля — тих самих людей, які жили в місті або поруч із ним і діяли максимально непомітно. Передача продуктів, одягу, елементарних речей побуту часто відбувалася без жодної офіційності: без списків, без печаток, без гарантій, що ти завтра знову побачиш того, кому передав пакунок.
Діти в цій історії теж не залишилися осторонь, хоча їхня роль мала інший вигляд. Найпоширеніша форма участі — збір металолому. Старі каструлі, уламки металу, будь-що, що можна було здати для потреб промисловості, опинялося в дитячих руках і тяглося на пункти збору. Для когось це виглядало як гра: знайти більше, принести швидше.
Але по суті це була цілком реальна частина тилової економіки, адже, до прикладу, завод імені Жовтневої революції відчував гострий дефіцит сировини для виробництва снарядів. Відтак кожна «стара каструля» справді йшла в діло.
Окрім цього, діти допомагали в дрібніших, але постійних речах: розносили повідомлення, чергували біля дворів, допомагали дорослим із пакуванням передач, інколи працювали поруч із дорослими на простих операціях у майстернях чи на заводах.
Допомога під час окупації
Під час окупації Одеси ця «тиха допомога» не припинилася, вона лише змінила напрямки й пріоритети. Якщо раніше йшлося про передачу речей на фронт або в шпиталі, то тепер багато хто допомагав тим, хто діяв у підпіллі. Це була вже не просто побутова взаємодія, а справжня гра на межі життя і смерті.
Одесити носили підпільникам їжу, воду, теплі речі, ліки — усе, що можна було непомітно винести з дому й так само непомітно передати. Часто це виглядало буденно: хтось ішов «до родичів», хтось «на базар», а по факту за цими словами ховалася зовсім інша дорога. Передачі залишали в домовлених місцях, інколи через сусідів або дітей, які навіть не завжди до кінця розуміли, що саме вони допомагають комусь вижити.
«Праведники народів світу»
Не менш важливою і значно небезпечнішою була допомога євреям, яких переслідували окупаційні нацистські та румунські структури. Частина одеситів переховувала людей у власних квартирах, підвалах, на горищах або допомагала їм дістатися до більш безпечних місць. Це робили безоплатно й без будь-яких гарантій — розуміючи, що викриття означає не лише власну смерть, а часто і смерть усієї родини.
Тих, хто брав участь у порятунку євреїв, нині називають «Праведниками народів світу» — це почесне звання, яке присвоює Ізраїль через меморіальний центр «Яд Вашем». Серед понад 2500 українців, які отримали це звання, відомі й одесити, зокрема сім’я Волошиних, Пелагея Шеремет та багато інших.
Усе це не було організовано як єдина система. Попри відсутність тодішнього загальноприйнятого нині поняття «волонтерство», саме воно і стояло за цими діями — коли одна людина безоплатно допомагає іншій. Одесити й одеситки із цим, як показує історія, впоралися на відмінно.
Джерела:
- https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&event=145679
- https://www.holocaust.odesa.ua/
- https://odessa-life.od.ua/uk/article-uk/pechi-bagattja-ta-burzhujki-jak-odesiti-grilisja-pid-chas-ii-svitovoi-vijni
- https://suspilne.media/odesa/404855-vceni-nadrukuvali-knigu-pro-okupaciu-odesi-v-casi-drugoi-svitovoi-vijni/