Ті, хто бував у нашому місті, напевно чули про одеських героїв-підпільників. На Алеї Слави у парку Шевченка є могили Яші Гордієнка та Молодцова-Бадаєва. Гостям пропонується екскурсія в катакомби, місце, де підпільники ховалися від окупантів, де багато хто знайшов свою загибель. Це правда. Але не все. Історія одеського підпілля далеко не така однозначна, як це викладалося радянськими істориками. Більше на odessayes.com.ua.
Відхід радянських військ та організація підпілля
У Радянському Союзі до ведення партизанської війни готувалися ще з 20-х років. Розроблялася тактика, до процесу було залучено людей, яких навчали, тренували, готували морально та фізично виживати в оточенні ворога. А потім прийшов 1939-й, більшість цих людей просто розстріляли. Як ворогів народу. Ідеологи комунізму вирішили, що на своїй території вони не воюватимуть.
У результаті робота була загублена і країна фактично залишилася непідготовленою до умов, які створив Гітлер на початку війни.
У жовтні 1941-го, коли фашисти стояли біля меж міста, одеський обком спішно евакуювався, суворо наказавши тим комуністам, хто залишався в місті, всіляко шкодити ворогові, організувати масовий опір і вести підривну діяльність. Але зробити це було непросто. Треба розуміти, що в місті залишилися жінки, діти, люди похилого віку, чоловіки, що не підлягали мобілізації й ті, хто не встиг виїхати в евакуацію. Ті ж, хто залишився усвідомлено, бажаючи приходу ворогів радянської влади, ніякого опору чинити не збирався.
Тому про масовий партизанський рух говорити, найімовірніше, не доводиться.
Звісно, у місті підпілля було. Історик Олександр Бабич переробив величезну кількість архівних матеріалів та дійшов висновку, що на початку окупації на території Одеської області діяло щонайменше 25 загонів різної чисельності. Найбільшим був загін імені Сталіна, який дислокувався в Іллічівському районі. Він налічував близько 250 бійців. Були й зовсім невеликі групи, людей 10-15. Створювалися вони поспіхом влітку-восени 1941-го року. Катакомби, як основне місце для їх укриття, не були добре підготовлені, і це призводило до трагедій. Так, група Солдатенка сховалася в тому місці, де обидва виходи опинилися на території військової частини, де був розташований румунський гарнізон. Окупанти швидко розібралися – що до чого, виходи були замуровані. В результаті люди опинилися під землею та загинули. Пізніше румунські історики навіть приписали партизанам канібалізм, але це не було підтверджено документально.
Підпілля під час окупації
Румуни в Одесі поводилися стримано. Територія міста та області у майбутньому, за їхнім баченням, мала належати Румунії, тому вони всіляко прагнули місто розвивати, а з населенням встановити нормальні відносини. Звичайно, були репресії, особливо після вибуху штабу на Маразліївській. Тоді містом було розвішено трупи п’яти тисяч містян. Але загалом влада була досить лояльна до мешканців. Чого, до речі, не можна сказати про одеських євреїв, їм довелося пережити страшні часи. Звичайно, лише тим, хто зумів пережити…
Але в цілому життя в місті налагодилося вже на початку 1942-го року. Влада навіть до комуністів ставилася терпимо. Від них потрібно було пройти реєстрацію, пообіцяти не вести підривну діяльність та раз на тиждень відзначатись у сигуранці.
Але діяло суворе розпорядження – за кожного загиблого в теракті румунського солдата у місті хапали та розстрілювали або вішали 500 громадян.
Це спричинило те, що населення не вітало партизанські дії. І тут йдеться не про колабораціонізм. Людям потрібно було виживати та зберігати життя своїм сім’ям. Тому той, хто за румунську зарплату підмітав вулиці, не хотів бачити свою дитину, що бовтається повішеною.
Це призвело до того, що в період панування румунів кількість партизанів та диверсій значно зменшилася. Та й самих партизанів поменшало. Влада змогла частину їх знищити, в архівах збереглися дані про 403 знешкоджених терористів.
Хоча, треба сказати, відомості про неспокійну поведінку партизанів йшли до Бухаресту постійно. Це цілком зрозуміло. Військове керівництво таким чином намагалося виправдати свою присутність у тихій та ситій Одесі, а не на фронті.
Діяльність підпілля перед визволенням Одеси
Після середини 1943 року, коли відбулася Сталінградська битва, становище румунів в Одесі вже не виглядало таким міцним, як раніше. Відбулася перевага у війні, радянські війська стали наступати. Мешканці, що залишилися на окупованих територіях, почали замислюватися про те, що вони відповідатимуть на питання НКВС після звільнення. Тому багато хто намагався організувати чи хоча б зобразити свою причетність до диверсійної діяльності. Архіви зберегли звіт, в якому такий “партизан” описував своє “вербування” якоїсь офіціантки в ресторані, яка тепер підсипатиме в їжу румунам мікродози миш’яку.
Проте серйозна діяльність підпільників особливо активізувалася в останній місяць окупації. Саме тоді значення катакомб особливо зросла. Вже не сотні, а тисячі городян знаходили тут свій притулок. З чуток тут все було досить добре організовано. Підпільники мали зброю, куплену у тих же румунів на чорному ринку, і, як казали, були навіть свій шпиталь, друкарня та ковбасна фабрика. Серйозні історики не розглядають ці відомості як факт. Вірогідно відомо лише те, що тут справді ховалися поляки, ельзасці, словаки, які дезертували під час війни з німецьких військ, а також одеська молодь, яка побоювалася депортації до Німеччини перед відходом фашистів.
Після війни інформація про одеське підпілля трансформувалася неодноразово, переписувалась то під одного, то під іншого керівника, що приходив до влади. Відноситися до цього можна по-різному. Впевнено можна казати тільки, що підпілля було, працювало та завдавало шкоди окупантам. Багато його учасників не дожили до перемоги. Не всі їхні імена зберегла історія…