Мабуть, ніколи за час своєї історії Одеса не була такою багатомовною, як навесні та влітку 1945-го року. На вулицях міста можна було почути англійську, французьку, італійську, німецьку, румунську мову. Це не дивно. Річ у тому, що Одеський порт був призначений як місце транзиту військовополонених: іноземних – з Одеси, радянських громадян, полонених чи насильно вивезених загарбниками з країни – додому.
Як же жили військовополонені в Одесі та якими шляхами вдавалося їм потрапити на батьківщину? Більше на odessayes.com.ua.
Доля полонених німців
Збирати матеріали про цю сторінку історії важко, адже інформація тривалий час була засекречена. Однак дещо ми можемо дізнатися. Ймовірно в Одесі перебувало до 12 тисяч полонених німців. Достеменно відомо, що головне управління, яке займалося їхніми питаннями, знаходилося на вулиці Троїцькій, у будівлі, де раніше розміщувалася чайна фабрика. Бараки були на місці теперішнього проспекту Шевченка, на перехресті з проспектом Гагаріна, на Середній та в Практичній гавані. Але найбільший табір був на Шкодовій горі. Там же був і цвинтар.
Його присутність тут не дивна, з огляду на те, в яких умовах перебували люди. Попри запевнення керівництва, що полонені нормально харчуються і живуть у пристойних умовах, слова очевидців та тих, хто зміг вижити та повернутися додому, жахають.
Строго кажучи, до полонених було заборонено застосовувати методи фізичного впливу. Але люди вмирали не від цього. Високу смертність визначали нелюдські умови, в яких опинилися ці люди.
Насамперед – катастрофічна нестача нормального харчування. Табірне начальство крало все, що тільки можна було вкрасти. А безправні полонені нічого не могли протиставити цьому. Особливо важко довелося у голодні 1946-й та 1947-й роки. Бувало, що за добу помирало до 30 людей! А ще хвороби, антисанітарія, відсутність якісної води, медикаментів, тяжка фізична праця.
Був у полонених шпиталь, у якому хворим нібито можна було отримати допомогу. Але умови там були не кращі, ніж у бараках – на одне ліжко припадало по двоє хворих, у палаті розміщувалося до 80 осіб, а туалет був загальною бочкою з водою, на яку зверху були укладені дошки.
Померлих ховали у спільній ямі, їх точну кількість ніколи не буде встановлено. Припускають, що їх було не менше ніж 4 тисячі. Табірне начальство не було зацікавлене в тому, щоб оприлюднити цю інформацію – на померлих продовжували отримувати харчову пайку. Саме цей цвинтар не зберігся, після того, як табір розформували, на цьому місці звели житлові будинки.
Німецький слід на одеській землі
Але, попри все це – полонені працювали. Багато що збудували в Одесі колишні німецькі солдати в ці роки. Це масив двоповерхових будиночків на Адміральському проспекті та Зоопарковій, завод радіально-свердлильних верстатів, “Мікрон”,“ Краян ”, кабельний. Там же розміщували вивезене з Німеччини обладнання.
Усі, хто хоч раз проїжджав повз Митну площу, обов’язково звертали увагу на красиво оформлені ворота в’їзду до порту. Вони теж збудовані полоненими німцями. Кажуть, що німецький скульптор на барельєфах масивних колон, розташованих по обидва боки від воріт, зобразив своїх друзів по нещастю – таких самих, як він, робітників-полонених.
Німецькі трудівники працювали дуже якісно. Будівельні організації боролися за те, щоби отримати їх до себе на об’єкти. Добросовісність іноді грала з робітниками злий жарт – старанних та акуратних німців довго не хотіли відпускати додому. Відомо, що останні німці покинули Одесу лише у 1951-го року.
Більшість із тих, хто відпрацьовував провину своєї країни на одеських будовах, зовсім не були злісними фашистами. Деякі з них, за спогадами очевидців, потрапляли в полон, не встигнувши зробити жодного пострілу.
Мешканці міста спочатку ставилися до них насторожено. Але з часом, дивлячись на їхню старанність і лагідність у поведінці, стали навіть допомагати, підгодовувати, постачати ліки. У результаті після 1948 року життя в таборах стало більш стерпним, смертність скоротилася. Поступово ті, хто вижив, таки їхали додому.
Повоєнна доля полонених союзників
З німецькими полоненими начебто все зрозуміло. Але звідки у таборах на території Одеси взялися американці, англійці, французи та представники інших народів, які з Радянським Союзом не воювали? Їх називали репатріантами, доля їх дещо відрізнялася від долі полонених німців.
Все просто – у тих країнах, які захопила нацистська Німеччина, проводилася мобілізація чоловіків. Самі того не бажаючи, вони ставали солдатами та, як і німці, потрапляли в полон.
Інша частина цих людей – це ті, хто під час війни потрапив у полон до німців й перебував у їхніх таборах. Визволяючи території Європи, радянські війська звільняли також і бранців. Але замість того, щоб переправити людей до лінії зіткнення радянських та союзних військ, їх відсилали вглиб території Радянського союзу. Відбувалося це з політичних причин. Сталін не довіряв своїм союзникам. Він розраховував на те, що зможе примусити їх дотримуватися домовленостей, використовуючи бранців як заручників.
Люди ці, захоплені радянськими військами, змушені були діставатися Одеси пішки буквально. Транспорт працював на фронт, й нікого особливо не турбувало – як бранці зможуть дістатися місця призначення. Ніхто не знає – скільки їх, тих, хто не зміг дійти, залишилося лежати вздовж європейських доріг.
Один з таборів знаходився у самому центрі Одеси, на Соборній площі, у приміщенні школи № 121. Був табір на Французькому бульварі, за іронією він перебував у санаторії імені Дзержинського. Найчисленніший розташовувався в поселенні Люстдорф.
Уряди країн-союзників все ж таки цікавилися становищем своїх співгромадян й намагалися провести інспекції. Збереглася інформація про те, що табори для іноземних репатріантів у квітні 1944 року відвідала Клементина Черчилль. Вона побувала у всіх трьох таборах, проінспектувала шпиталь й навіть побувала в Одеському оперному театрі.
Умови утримання для репатріантів були значно кращими, ніж для німецьких полонених. Їх годували, дозволяли пересуватися містом й поступово повертали на батьківщину. Свідки тих днів відзначали, що найжиттєрадіснішими були французи. Їх не чіпав навіть місцевий криміналітет. Після однієї із сутичок двоє бандитів упокоїлися на цвинтарі, відтоді інтерес до бранців сильно зменшився.
Але все-таки, попри відносну свободу, це був полон. Людей охороняли радянські військові, у них забирали цінні речі, які тим вдалося зберегти, вони так само як і німці, хворіли та вмирали. Їжа була, але в такій якості та кількості, що дозволяла тільки що не померти з голоду.
Число померлих в одеських таборах репатріантів також встановити, швидше за все, не вдасться. За словами товаришів, що вижили – їх були сотні. За офіційними даними – американців, наприклад, в Одесі померло всього четверо. Причому один з них, як стверджують, загинув під час розбирання руїн будинку Рено, що були навпроти Оперного. Сьогодні там немає жодної будови, одесити добре знають це місце. Виходить, що їх, як і німців, залучали до роботи?
Повернення додому
Репатріантів до Одеси звозили з усього Радянського Союзу до 1948 року. Звідси вони поступово роз’їжджалися будинками.
Жах радянського полону, приниження, хвороби, загибель товаришів призвели до того, що колишні в’язні, повернувшись на батьківщину, ставали активними проповідниками антирадянських та антикомуністичних настроїв. Хоча з двох міст, Одеси та Тамбова, табори яких треба було пройти на шляху додому, Одеса таки залишилася в їхній пам’яті місцем, пов’язаним з надією та радістю повернення на рідну землю.
У цих бранців на батьківщині була щасливіша доля, ніж у їхніх радянських побратимів на нещастя. Після повернення їх приймали з радістю, допомагали адаптуватися, забути страх війни, звикнути до мирного життя.
Але були серед них і ті, хто з теплом згадував одеситок, що ділилися з полоненими їжею, медсестер та лікарів у шпиталях, які допомагали там, де допомогти було неможливо. І це приємно усвідомлювати нам, теперішнім одеситам. Отже, і в найважчих ситуаціях можна залишатися людьми.