Війна – не жіноча справа. Це відомо всім. Але, коли приходить біда – слабкі, тендітні та беззахисні у мирний час панянки нерідко стають в один лад з чоловіками, братами, батьками. Поряд з ними роблять цю важку, найчастіше на межі людських можливостей, роботу – звільнення рідної землі від ворога. Страшного, нещадного.
Під час Другої світової війни Одеса відправила на фронт багатьох своїх дочок. Одна з них – Ольга Бордашевська. Більше на odessayes.com.ua.
Робота у шпиталі
1919-го року в сім’ї одеситів Бордашевських з’явилася донька Оленька. Дитинство її припало на складний час. Закінчилась громадянська війна. Батькам Олі, як і всім довкола, доводилося нелегко. Але вони дбали про те, щоб дівчинка здобула хорошу освіту.
Оля закінчила школу та вступила до університету, на філологічний факультет. Мріяла стати журналісткою, їздити країною, робити інтерв’ю, брати участь у цікавих заходах, бачити важливі події та писати, писати про все…
Однак життя іноді вносить у наші плани серйозні зміни. На землю батьківщини Бордашевської прийшла війна. І тут вже стало не до журналістики. Дівчина не могла залишатися осторонь загального лиха й написала заяву до військкомату.
Її призвали до армії. Але місце служби визначили не на передовій, про що вона так мріяла, а медсестрою в шпиталь, бо до цього вона пройшла підготовку на спеціальних курсах.
Пізніше Ольга згадувала про те, яке потрясіння зазнала, побачивши перших поранених, в закривавлених бинтах, в стражданнях, в надії допомогу. Але не час було лякатися та переживати, чекала робота.
Це було дуже важливо — доглядати, робити перев’язки, давати ліки, іноді навіть допомагати наново вчитися ходити, писати за хворих листи. Радіти, дивлячись як вони, що вчора балансували на межі життя і смерті, поступово приходять до тями, встають на ноги, одужують.
Однак думка про передову не давала спокою. Дивлячись на бійців, що прибувають з полів, Оля соромилася того, що сама вона не там, не з ними, не замерзає в окопах, не знищує ворога, не ділить з бійцями їх труднощі, а відсиджується тут, у тилу, в шпиталі…
Оля закидала начальника рапортами з проханням відправити її на фронт, санінструктором, будь-ким, аби туди, де важко. Але щоразу отримувала відмову. Медсестер не вистачало, ні про який перехід не могло бути й мови.
Снайпер Оля та “Іван Іванович”
І раптом усе змінилося. Одного дня по шпиталю пройшла чутка – йде набір до школи снайперів. Не могла Ольга Бордашевська пропустити таку новину. Потрапити до числа курсантів – це була можливість здійснити свою мрію.
Знову рапорт із проханням про переведення. Оля доводила своєму начальникові, що гідна. Пояснювала, що ще до війни, навчаючись в університеті, займалася у стрілецькому гуртку. Що для неї це – неймовірний шанс. Що краще за неї ніхто не зможе!
Наполегливість дівчини зрештою підкорила суворе шпитальне начальство. Рапорт було підписано.
Розпочалося навчання. Проходило воно за прискореною програмою, але в умовах, максимально наближених до бойових: у полі, в будь-яку погоду, коли основною метою було вижити, навчитися відмінно маскуватися, правильно вибрати позицію для ведення бою. І стріляти без промаху.
Ольга чудово пройшла всі завдання. Про успіхи дівчини говорить той факт, що їй єдиній з усього випуску вручили іменну гвинтівку. Вона назвала її Іван Іванович.
Далі – фронт. За роки, проведені на війні, у житті Олі було багато всього: бої, завдання, поранення – на щастя не тяжкі, щоденний побут, який треба було налагоджувати за будь-яких умов.
Але найкраще Олі запам’яталося перше “полювання”. Вже не в навчанні, справжнє, бойове.
Того дня дівчині довелося до темряви пролежати на землі, маскуючись від ворога, під шквальним вогнем. Німці ненавиділи снайперів й докладали всіх зусиль, щоб знищити кожного. Або хоча б одного.
Але ворогові так і не вдалося обірвати життя Олі. А ось у них з Іваном Івановичем до кінця війни на рахунку було вже не менше 108 фріців. І це лише ті, кого вдалося порахувати. Насправді ця цифра, швидше за все, була значно більшою.
У березні 1945 року Бордашевська зазнала важкого поранення і на фронт вже не повернулася. Після шпиталю приїхала до рідної Одеси й вже за рік пішла працювати до китобійної флотилії. Вийшла заміж. Згодом працювала відповідальним секретарем Комітету захисту миру.
За бойові заслуги Ольга Бордашевська була нагороджена орденами Слави 2-го та 3-го ступеня та медаллю “За відвагу”.
Померла Ольга Федорівна в Одесі у віці 83-х років.