Одеса була під окупацією німців та румунів 907 днів. 10 квітня 1944 року місто зайняли радянські війська. Визволення було стрімким – протягом двох днів загарбники були вибиті з міста. Не зупинила визволителів погода, тієї весни напрочуд несприятлива, зі снігом та дощами, морозом та відлигами, та розбиті дороги. Військові намагалися максимально дбайливо поставитися до міста, яке звільняли. Можливо, тому, що керував операцією генерал Малиновський, одесит за походженням.
Армія прокотилася містом і пішла далі, на схід. Одесити ж лишилися. Вони знову мали зміну влади, відновлення, виживання… Більше на odessayes.com.ua.
Яким було місто після звільнення
Однак, попри всі спроби радянських військових максимально зберегти Одесу, місто навесні 1944 року лежало в руїнах. Поспішно відступаючи, німці та румуни, проте, встигли тут багато що зіпсувати. Порт був зруйнований майже повністю, не було більше холодильника, пасажирських причалів, торгових складів. Одесити, що приходили на Потьомкінські сходи, бачили внизу погорілища. Зруйновано було лікарні, інститути, судноремонтний завод, приблизно 15% житлового фонду. Німці заклали вибухівку до будівлі Оперного театру, Воронцовського палацу та філармонії, але такий стрімкий наступ радянської армії завадив провести вибухи.
У жахливому стані були дороги, понівечені вибухами та артилерійськими обстрілами.
Але ще страшнішими були жертви людські, особливо серед єврейського населення. На початку 1942-го року румунський перепис налічував в Одесі приблизно 360 тисяч жителів. Навесні 1944-го визволителів зустріли лише 250…
Чищення серед городян після визволення
Солдат на вулицях зустрічали усмішками дівчат й дзвонами, пригощали тим, що мали. Городяни раділи, що нарешті прийшли свої! Якою б оксамитовою не намагалися деякі історики зобразити румунську окупацію, це все одно була влада загарбників, і мешканцям так чи інакше доводилося підкорятися ворогові.
Однак ця радість була отруєна страхом. Люди чудово пам’ятали – що таке НКВС. І ці страхи себе виправдали.
Ті, хто зміг вижити за румунів та німців, були у чекістів під особливою підозрою. Вже за кілька днів одесити почали отримувати повістки. Потрібно було з’явитися в “органи” і пояснити – що вони робили за окупантів. Почалися арешти. Роботи у “смершівців” було дуже багато. Опитати всіх двірників, провести очні ставки, перехресні допити, виявити всіх, хто забруднив себе при окупантах. А таким насправді був кожен. За румунів людям доводилося працювати, щоб вижити. А цього було достатньо, щоб стати “ворогом народу”.
На вулицях у величезній кількості стали з’являтися безпритульні діти, батьки яких вирушили етапом. Доля їх, брудних, голодних, безхазяйних, особливо нікого не цікавила. Одні з них поповнювали зграї та банди, інших відправляли до дитячих будинків, де умови були далекі від сприятливих.
У результаті до січня 1945-го року в Одесі залишалося вже тільки 160 тисяч жителів, яким пощастило вціліти у післявоєнних чищеннях.
Квартири тих, хто під конвоєм залишив місто, часто назавжди, заселяли вихідцями зі східних областей СРСР, які приїхали сюди на відновлення міста. Таке своєрідне переселення народів.
Окрім безпритульних дітей вулиці міста затопили колишні фронтовики, які стали інвалідами. Їм належала щомісячна допомога, але її було недостатньо навіть на їжу. Зрештою люди змушені були просити милостиню на вулицях міста. Це, звичайно, погано вписувалося в картину країни, що блискучу перемогу. Тому до кінця 1947 року всіх їх переправили до так званих “санаторних” таборів для калік, звідки вони вже не поверталися.
Бандитизм у післявоєнній Одесі
Але не лише представники “органів” тероризували городян. Злочинність у місті переросла всі мислимі та немислимі кордони. Цьому сприяли, з одного боку, відсутність коштів для існування у перші місяці після звільнення. З іншого – велика кількість зброї, яка залишилася в руках у мешканців. Примикали до бандитів й колишні фронтовики, які не могли знайти собі застосування у мирному житті, й ті, хто ховався від більшовиків у страху за свою зрадницьку діяльність під час окупації.
Дійшло до того, що керівники бандформувань видавали закони, яким повинні були слідувати городяни.
Пограбуванню піддавалися фабрики, заводи, більш-менш заможні громадяни. Далі ситуація посилилася двома посушливими роками, коли керівництво змушене було, заради порятунку життя містян, запровадити продуктові картки. Ці картки також ставали об’єктом злодійських інтересів.
Звісно, у місті була міліція. Але співробітників катастрофічно не вистачало. І ті, хто був, також могли зазнати нападу, оскільки міліціонери мали зброю. От й ходили містом – міліціонер та два автоматники, які його охороняли.
Бандитів треба було ліквідувати. І нарешті це зробити вдалося. Досі історики гадають – чи була операція “Маскарад” насправді, чи це одна з легенд про маршала Жукова. Документальних записів про цю операцію не залишилося. Це не дивно, оскільки навіть у Радянському Союзі, який досить вільно трактував положення юриспруденції, ця операція виглядає зовсім поза межами законності.
Переодягнені в вельми дорогий цивільний одяг, озброєні при цьому до зубів чекісти нібито походжали темними нічними провулками, привертаючи до себе увагу бандитів. При спробі нападу їх просто розстрілювали на місці, без суду й слідства. Причому трупи не прибирали, щоб вранці всі могли бачити – яка доля чекає на грабіжників на вулицях Одеси. Кажуть, що майже на двісті осіб зменшилася кількість злодіїв та мародерів в Одесі всього за три ночі.
Чи це так, чи ні – невідомо, бо деякі архівні матеріали про діяльність чекістів та міліціонерів у 30-40-х роках минулого століття досі засекречені. Ясно одне – бандитизм на вулицях Одеси став помітно зменшуватись.
Поступово місто підіймалося з руїн, мирне життя налагоджувалося. Насамперед звісно, відновлювали промислові об’єкти. Житловий фонд у довоєнних розмірах вдалося відбудувати лише у 1954-му році.