907 важких та страшних днів – рівно стільки тривала німецько-румунська окупація Одеси у період Другої світової війни. Цей час свідчить не лише про трагедії та поневіряння нашого народу, а й про героїзм та непохитність одеситів. Адже кожен з цих днів вони продовжували боротися, продовжували жити далі. Звичайно, таке життя кардинально відрізнялося від звичної спокійної рутини. Але навіть у період, поки в місті панували загарбники, городяни знаходили можливості вчитися, працювати та проводити своє дозвілля. Більше на odessayes.com.ua.

Закони та заборони тимчасової влади

Способи впливу нового управління на місцеве населення були суворими, а часто й дуже страшними: жорсткі обмеження, залякування, масові страти.

Воду у місті видавали за картками. Репертуари в театрах та публікації у ЗМІ зазнавали суворої цензури. Всіх незгодних та незадоволених відправляли до концтаборів, де їхня доля була вирішена наперед.

На той час діяли й вельми дивні закони. Наприклад, дорослому та дитячому населенню заборонялося пересуватися велосипедами. Під заборону потрапило й вживання насіння.

У таких жорстких рамках одесити знаходили можливості навчати дітей, заробляти гроші та розвивати рідну українську культуру.

Дозвілля в окупації

В Одесі працювали театри, проходили кінопокази, друкувалися газети. Вдавалося городянам й просувати своє рідне мистецтво. На сцені театрів часто можна було побачити українські п’єси. З кіно та друкованими виданнями було складніше. Через жорсткий контроль одеському глядачеві вдавалося побачити виключно кіно німецького чи румунського виробництва. А в газетах диктувалися переважно ідеї нової влади. 

Але це було тимчасово.

Навчання немає перешкод

Війна не повинна була залишити дітей напризволяще.

Батьки пішли на фронт. Матері мали багато працювати, щоб прогодувати сім’ю. Тому стало гостро питання необхідності створення дитячих центрів, де маленькі учні отримають освіти, опіку та їжу.

Багато таких установ продовжили працювати в період окупації Одеси.

Сама система освіти на окупованих територіях, зрозуміло, суттєво змінилася.

Указом тимчасового уряду діти від 8 до 14 років мали відвідувати чотирирічну школу. Відвідуваність суворо контролювалася, а за прогули карали батьків штрафом чи позбавленням продуктових карток.

Для діяльності таких шкіл навіть намагалися друкувати нові підручники та посібники. Як іноземну мову викладали німецьку чи румунську.

Ціль була зрозуміла – ідеологічно підготувати дитину до 14 років. Саме з цього віку було запроваджено трудову повинність.

Процес навчання мав низку труднощів: брак відповідних приміщень та педагогів. А ті місцеві, хто погоджувався працювати, опинялися автоматично в небезпеці. Адже представники інтелігенції на окупованій території першими потрапляли під репресії.

Звісно, ​​якість освіти під час війни не була на високому рівні. Але одесити намагалися зробити все можливе, щоб дати дітям коректні та правдиві знання, навіть у підпільних умовах.

Як і де працювали одесити

В окупаційний період частина виробництв у місті та області продовжили функціонувати.

Румунська адміністрація розпочала свою роботу з перепису працездатного населення. До праці залучали всіх. Особливо цінувалися профільні майстри – лікарі, техніки, інженери. Зарплату одесити отримували як грошима, так й продуктовими картками.

Було дозволено відкривати приватні магазини, перукарні, кафе та майстерні – всі вони контролювалися владою.

Діяли базари та барахолки, де можна було купити, або продати практично все. Життя тривало.

Період окупації став для одеситів перевіркою на витривалість, яку вони гідно пройшли. Вони знали та вірили, що це тимчасові труднощі, що Україна поверне свою цілісність. І мали рацію.